By discoverireland on Skatehive
Моє життя. Моя звичка. Моя помилка. Ми сіли навпроти. І одразу стало зрозуміло: ця зустріч... Вона про перевірку. Чи залишилось щось. Він… майже не змінився. Той самий голос. Ті самі паузи між словами. Той самий погляд, який колись міг зламати мене за секунду. Тепер — ні. Ми говорили. Про роботу. Про людей. Про життя, яке більше не перетинається. Слова були правильні. І абсолютно порожні. Я слухала його — і вперше не шукала підтекст. Не ловила інтонації. Не намагалася вгадати настрій. Мені було… байдуже. І це було новим. Я дивилася на його руки. Ті самі. Колись вони знали мене краще за всіх. Колись вони були домом. Тепер — просто руки. Нічого більше. Я згадувала. Як ми сварилися через дрібниці. Як мирилися. Як будували плани, в які вірили сильніше, ніж у себе. “Назавжди”. Смішне слово. Воно завжди звучить переконливо — рівно до того моменту, поки не закінчується. — Пробач, — сказав він. Тихо. Майже обережно. Наче боявся запізнитися ще раз. Я подивилася на нього. І вперше зрозуміла щось